Натчез Трейс Парквей(Natchez Trace Parkway) входить до різноманітних рейтингів найгарніших доріг Америки. Ми сумнівались чи їхати, чи ні по цій дорозі, грудень все ж таки був, могло бути зовсім не так як на картинках, але Парквей не підвів і був дуже гарним.
Дорога з'єднує два важливих міста півдня - Натчез і Нашвілл. Вона проходить через Міссісіпі, Алабаму і Теннессі. Довжина шосе - 444 милі, з яких ми проїхали лише маленьку частину, від перетину Парквею з 27мою дорогою і до міста Порт Гібсон.
Трейс Парквей зявився задовго до появи у цих краях европейців. Перші стежки тут протоптали звірі, мандруючи до пасовищ і солі в Теннессі. Потім до звірів приєднались індіанці племен Чіксау(Chickasaw) і Чокто(Choctaw). Так як багато дичини проходило цими шляхами індіанці почали селитись вздовж теперешнього парквею. Вони розширювали дорогу прокладаючи стежки між своїми поселеннями і полюючи на звірів.
Потім тут зявились перші європейці. Їх ставало все більше і більше, і дорога вже була схожа на щось, що ми називаємо дорогою. Навіть до приєднаня Луїзіани до США Томас Джефферсон хотів налаштувати поштовий та торговий зв'язок між далекими південними територіями і промисловістю Півночі. США підписали угоди про співробітництво з індіанцями і почали активно працювати над дорогою. В 1809 по Парквею вже їздили брички та вози. Вздовж дороги виростали поселення, готелі та таверни.
З розвитком пароплавів все більше і більше людей стали використовувати ріку Міссісіпі як головне "шосе" країни. Це було швидше, дешевше та безпечніше, тож Натчез Парквей почав занепадати і втрачати своє загальнонаціональне значення. На відміну від багатьох інших старих доріг, він з мап не зник, його і досі активно використовують місцеві жителі та численні туристи.
Можливо у зв'язку з несезоном, можливо з порою дня та малою щільністю населення у цих краях, інших машин на дорозі ми майже не зустрічали. Було тихо аж моторошно, але дуже гарно.
Вздовж Натчез Трейс Парквей є чимало цікавих містечок та невеликих пам'яток культури і історії. Нас цікавила серед них лише одна - Руїни Віндзор, які розташовані у містечку Порт Гібсон. Незважаючи на те, що місто досить велике, там навіть університет є, навкруги дуже безлюдно і знову ж таки тихо. Місцевість дуже дивна, вся земля у якихось "міні-каньйонах".
Не знаю, як це правильно називається і що створило такі незвичні пейзажі, але такого ми ще не бачили. Будинки, що зустрічались нам де-не-де були дуже бідними.
Сонце котилось на захід. Тиша. Ліс. І двадцять три колони. Це все що залишились від найбільшої плантації Міссісіпі, маєтку Віндзор, який стояв тут у 1861-1890 роках. В 1890 році його було вщент зруйновано пожежею. Плантація займала площу 1100 гектарів і належала Сміту Коффі Даінелу Другому (Smith Coffee Daniell II), бавовняному магнатові.
Колон в будинку було 29, але шість з них були повністю або частково зруйновані. Також у будинку були триметрові стелі, широкі веранди, балюстради, ковані сходи, 25 кімнат. Його загальна вартість на наш час складала 4 мільйони 600 тисяч доларів.
Власник цього будинку, як і власник
Стентон Холлу, теж помер буквально через місяць після закінчення будівництва. Чи то таке життя у плантаторів було важке, чи то покарання за нещадну експлуатацію рабів.
Під час Громадянської війни Віндзор використовувався військами Союзу як госпіталь та пункт спостереження. Сім'я Даніеллів продовжувала жити тут як під час війни так і після неї.
У 1890 році якийсь з гостей впустив сигару у сміття залишене столярами, що ремонтували будинок. Зайнялось полум'я, яке не вдалось погасити вчасно. Від будинку майже нічого не залишилось.
Прісцілла Даніел, якій руїни дістались у спадок, передала їх штату Міссісіпі у 1974 році. Штат оголосив їх історичною пам'яткою і з тієї пори піклується про дивні колони у лісі. Нам руїни дуже сподобалось. Таке собі місце з характером і атмосферою. У лісі щось весь час шаруділо і ставало все темніше і темніше, тож ми вирушили у сторону Батон Руж.
Ми їхали якоюсь темною порожньою другорядною дорогою, нікого собі не чіпали, аж тут бачимо поліцейські вогні попереду. Дорогу перекрито. Під'їхали ближче - планова перевірка документів. Всіх зупиняють, тож і нас зупинили і попросили показати водійське посвідчення. Я читала нещодавно книжку, в якій було сказано, що в Міссісіпі дуже багато водіїв їздять без прав, тож такі перевірки трапляються часто. Дія книги відбувалась у 80х роках, тридцять років тому, але мабуть нічого не змінилось.
Глянувши на наші документи поліцейський строго запитав
- “На кого працюєте?” ... Ми навіть не знали що сказати на таке питання. Побачивши наші розгублені очі він уточнив, - “Номери у вас комерційні і вони вже недійсні, так само як і стікер технічного огляду. Яка компанія?”
До нас нарешті дійшло, машина в нас же орендована була. Ми відповіли що це не наша машина і що ми тут просто подорожуємо, показали документи і нас відпустили далі, попередивши, що можуть ще пару раз зупинити. Зрозуміло, що ми їздимо на тому що нам видали, і нашої вини ні в чому немає, але це можна з'ясувати тільки після перевірки. Такі планові облави для нас були повною несподіванкою. Цікавий штат Міссісіпі.
Але і це ще було не все. Ми нарешті дістались готелю при якому було казино. Казино зробили у паровому човні, тож нам захотілось піти і подивитись як там. Перший раз нас туди не пустили з фотоапаратом. Віднесли його в номер. Прийшли другий раз - знов не хотіли пускати, я залишила в номері всі свої речі, і охоронець на вході вирішив що мені без документів туди не можна. Після того як я йому три рази пояснила що ну мені ніяк на вигляд не менше 21-го року, нас нарешті пустили... Казино нас дуже розчарувало. Ми очікували щось на зразок того, що показали у фільмі Меверік, але в реальності казино виявилось звичайнісіньким сільським казино, нічого гарного всередині не було. Незрозуміло було лише одне, навіщо його було на кораблі робити, можна було б його будь де розмістити, дешевше було б. Тож походивши і пообурювавшись тим, що зіпсували такий корабель, ми пішли у номер дивитись телевізор і набиратись сил перед останніми днями подорожі.
Немає коментарів:
Дописати коментар