Нарешті ми дістались до Міссісіпі. Штату, що в усіх рейтингах хороших речей займає останні місця, а у всіх рейтингах поганих - перші. Саме у Міссісіпі найгірша система охорони здоров'я, найвища дитяча смертність, найбільша кількість людей, що страждають ожирінням, та найменший середній дохід на людину. Правда, і жити тут набагато дешевше ніж у будь-якому місці США.
Ми приїхали у місто Натчез, Міссісіпі, коли вже було темно, проїхались по порожнім вулицям, повечеряли, подивились на міст, що було видно з вікна готелю і вклались спати.
Готель наш був у дуже стратегічному місці - прямо напроти туристичного центру.
Він в Натчез великий, з купою брошур, тіточок, що хочуть все вам розказати і затримати вас у місті якнайдовше, і інформації. Натчез - одне з небагатьох міст штату, в яке приїзджають туристи і де є що подивитись. В сезон там мабуть багатенько народу.
Відоме місто в першу чергу великою кількістю дуже гарних будинків. В основному вони були побудовані в першій половині 19-го сторіччя. Саме тоді у місті почали активно селитись багаті плантатори, кожен з них намагався вразити інших - побудувати собі найкращій і найрозкішніший маєток.
У двадцятому сторіччі Натчез почав занепадати. Річка Міссісіпі перестала бути головною транспортною артерією країни, її замінили спочатку залізними, а потім звичайними дорогами. Для міста це означало, що бізнес буде потихеньку перебиратись в інші місця, роботи буде все менше і менше, люди будуть жити все гірше і гірше. Саме тому тут так люблять туристів. У нас на огляд міста був лише один день і нас так вмовляли залишитись, і парад мовляв у них буде, і шикарних маєтків у них дні на три, а не на один, але в нас були інші плани
Натчез пощастило у Громадянській війні, він не був стратегічною точкою, і тому великі бої його оминули. Архітектура залишилась майже недоторканною, на більшості будинків у центрі - меморіальні дошки. Деякі з цих будинків зараз музеї, у деяких і далі живуть собі люди. Ми вирішили, що спочатку пройдемось по історичному маршруту, просто ознайомимось з містом, ну а вже потім підемо по музеям.
Почали ми з "Розалі"(Rosalie), будинку збудованому у 1823 році і названому так на честь графині Понтчартрейн. Не знаю чого ця княгиня так вразила сімнадцятирічного хлопчину Пітера Літтла, який у 1820 почав будувати на цьому місці свій будинок. Закінчилось будівництво у 1823. Пітер і його жінка Еліза, як і наступні власники будинку, не мали своїх дітей, але вони опікувались сиротами, багато з яких постійно тут жили. Зараз тут музей відчинений для всіх бажаючих.
Наступний будинок, досить простенький на вигляд, особливо, якщо порівнювати з іншими - будинок Вільяма Джонсона (William Johnson House) або будинок Цирульника. Вільям Джонсон почав своє життя у рабстві. Коли йому виповнилось одинадцять років його власник вирішив дати хлопчині волю. Вільям влаштувався на роботу до свого родича Джеймса Міллера як помічник і учень. В нього все добре виходило, тож у 1830 він викупив перукарню. Вільям був письменним і вів щоденник. Саме завдяки цьому історикам вдалось дуже багато взнати про життя вільних афроамериканців у дев'ятнадцятому сторіччі. Деякі факти дуже цікаві, як наприклад те, що людина, яка сама була колись рабом, теж мала рабів. 60 чоловік. Крім того, у щоденниках детально описані і історичні події, так що ці щоденники справжня знахідка.
Вулиці міста в цей зимовий ранок були майже порожні. Взагалі чим далі ми від'їзджали від узбережжя, тим провінційніше ставали міста. Вже Батон Руж здавався таким тихим і спокійним, і дуже провінційним, у гарному сенсі цього слова. Натчез же взагалі таке собі гарне і тихе село після Нью Йорка. Як пізніше з'ясувалось гарне не всюди:)
Наступний будинок - Башти (The Towers). Його ми подивились дуже швидко. Справа в тому, що це приватна власність і на в'їзді до нього висять різні страшні таблички з проханнями і попередженнями не турбувати.
Нажаль ці таблички можна побачити тільки тоді, коли машина вже у воротах і єдиний шанс розвернутись - це порушити кордони маєтку. Так що на огляд будинку в нас було менше хвилини: заїхали, сфотографували з вікна, поїхали
Якщо всі попередні пам'ятки були у центрі міста, то до наступних двох треба було трохи проїхати. І гугл вирішив нам показати іншу сторону міста. Буквально в кількох кварталах від всього такого манірного, розцяцькованого і багатого історичного центру був район бідніше якого ми ще не бачили у своєму житті. Навіть наші ньюджерсійські гетто здались нам шикарними районами після цього. Найбільше це місце нагадувало ілюстрації до "Хатини дядька Тома" чи ще якогось роману, де описуються події часів Великої Депресії. Довгі, вузькі обшарпані будинки, діти у лахміттях на ґанках, бруд, розруха і безнадія. Фотографувати ми не стали.
На цьому фоні наступний маєток Лінден(Linden) здавався ще кращим. Побудований в 1785 році і перебудований в 1815 тодішнім сенатором Міссісіпі він стоїть посеред гарного парку. Зараз там готель і коли ми приїхали, його робітники якраз готувались до якоїсь події,розставляли стільці, так що ми теж їм вирішили не заважати.
Останній будинок - Мелроуз (Melrose), в ньому зараз музей, який є частиною Національного Історичного Парку Натчез. Саме тут нам вдалось побачити бавовник, плантації якого колись зробили це місце таким багатим. Треба буде ще раз зїздити у Міссісіпі, подивитись на поля, вкриті бавовником і як його збирають.
Мелроуз був побудований плантатором Джоном МакМурраном(John T. McMurran). Спочатку він жив у центрі міста, але у 184 році його будинок, як і багато інших були зруйновані торнадо. Після цього МакМурран вирішив побудувати собі великий розкішний будинок не в місті, а за його межами, і найняв архітектора Джекоба Байерса. Все в цьому домі було дуже дорогим і дуже модним. Його будівництво закінчили у 1845 році. Але уже в 1865, після Громадянської війни, МакМурран продав будинок сім'ї Девісів.
Вони дуже рідко використовували його, тож будинок стояв порожнім майже 40 років. Зате дітям і онукам МакМурранів будинок подобався, тож вони жили тут аж до 1975 року. Треба віддати їм належне, всі покоління тримали будинок у порядку і не робили різних спроб спотворити його модернізацією. В 1976 році будинок придбали Каллони(Geor and Betty Callon), які теж доклали зусиль для збереження історії. Нарешті, в 1990 році, маєток придбала історична спілка Натчезу і перетворила його на музей. Завдяки зусиллям власників Мелроуз дуже добре зберігся, також було збережено багато меблів і декоративних елементів, фотографій, зразків оригінальних матеріалів.
Після ознайомчої екскурсії з містом і околицями ми знову повернулись у його центральну історичну частину, бо треба було підкріпитись:) Для цього ми відправились в частину міста яка називається Натчез-Під-Горою "Under-the-Hill". Саме з цього району розпочалось місто, спочатку люди селились біля самої річки, і тільки потім багатші люди стали будувати будинки на високих схилах поруч.
"Під горою" збереглось 20 найстаріших будинків міста, вони не такі вражаючі, як маєтки плантаторів, але все одно симпатичні. Колись тут жили річкові пірати, розбійники і повії, ну а зараз тут невеличкі ресторанчики з вікон яких видно річку і готелі.
Підкріпившись ми знову відправились по маєткам, на цей раз щоб оглянути два, які нас найбільше вразили, не тільки ззовні, а й зсередини.
Немає коментарів:
Дописати коментар