Монтана відома своїми багатими пасовиськами та кількістю рогатої худоби, що в рази перевищує кількість людей, тож без візиту на ранчо наша подорож була б незавершеною. Відвідати ми вирішили ранчо Гранта-Корса(Grant-Kohrs Ranch National Historic Site), яке перетворене на музей. Відразу скажу, що від ранчо ми залишились у захваті, мабуть, одне з найцікавіших місць, що ми відвідали за поїздку.
Монтана завжди притягувала до себе не лише золотом, і безмежними луками, на яких могла вільно випасатись худоба. Тож наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя до Монтани потягнулись фермери. В той же самий час почалась велика міграція населення США зі сходу на захід, йшли вони з усім своїм збіжжям та худобою Орегонським шляхом тижнями й місяцями. І люди, і тварини були змучені важкою дорогою.
Тож виникла бізнес ідея - міняти дві знеможені худі корови, на одну здорову сильну і ситу, випещену на монтанських травах. Виміняну худобу відгодовували і знову міняли. Стада росли на очах і так почали з'являтись перші ранчери-магнати. Одним з них став торговець хутром з Канади Джонні Грант(Johnny Grant).
У 1840 роках хутряна індустрія повільно, але без упину вмирала, тож Джонні вирішив зайнятись чимось іншим, корови здавались гарним варіантом. Тож він приєднався до бізнесу з відгодовування корів. Справи йшли добре і він осів на берегах річки Кларк Форк(Clark Fork) та вмовив перебратись сюди інших торговців та фермерів.
Невеличке поселення згодом перетворилось на містечко Коттонвуд(Cottonwood), яке пізніше перейменували у Дір Лодж(Deer Lodge). Тим часом у Монтані знайшли золото, яке як магнітом почало притягувати золотошукачів з усієї Америки.
Здавалось би, що збільшення кількості потенційних клієнтів повинно було б піти на користь бізнесу Джонні, але новоприбулі в основному розмовляли англійською, а Джонні знав лише французьку, тож врешті решт він не зміг більше конкурувати з англомовними фермерами й був змушений продати своє ранчо Конраду Корсу(Conrad Kohrs) за 19 тисяч доларів та повернутись до Канади.
Корс, іммігрант з Німеччини, потрапив до штатів коли йому було 22, і, як багато молодих людей, сподівався швидко розбагатіти знайшовши золоту жилу. Це йому не вдалось тож він став працювати помічником м'ясника, а потім і сам почав продавати яловичину золотошукачам.
Тим часом у Монтану почали переганяти худобу з Техасу і фермерство стало найбільшою індустрією у цих краях. Інвестори вкладали в ферми гроші так само радо як зараз в якісь високотехнологічні стартапи. Поголів'я худоби зростало прямо на очах, бізнес йшов вгору, і скоро Корс уже мав понад 50 000 голів худоби та володів пасовиськами площею сорок тисяч квадратних кілометрів.
Але, як завжди, втрутилась природа, люта зима 1886-87 років спричинила втрату третини, а у деяких випадках половини усієї худоби. Більшість фермерів так і не змогла відновити свої статки. До того ж закінчувалась ера вільного випасу, пасовиська почали розмежовувати й обносити колючим дротом щоб відділити землі одного ранчо від іншого, що боляче вдарило по прихильниках вільного випасу.
Зима 1886-87 років зменшила поголів'я стад Корса вдвічі, але, на відміну від багатьох, він зумів не тільки пережити кризу, а і примножити своє багатство. Його стали називати "Монтаський Король Худоби". Саме на ранчо Корса почали використовувати багато сучасних технологій її вирощування і селекціонування.
Ранчо складається з будинку побудованому Грантом у 1862-му, і пізніше перебудованому Корсом та різноманітних господарських споруд. Будинком проводять цікавий тур, а все інше можна дивитись самому. Експозиції мають аудіосупровід та багато інформаційних табличок.
Найцікавіше було подивитись як жили ковбої.
Їх життя на ранчо не було ані легким, ані занадто комфортним, вони були робочим класом фермерської індустрії. Ранні підйоми, проста їжа, важка робота, спартанські умови. Стандартною заробітною платою ковбоя в ті часи був долар в день, житло та провізія.
Зазвичай ми уявляємо собі ковбоїв базуючись на голлівудських вестернах, білими чоловіками середнього віку, та більшість ковбоїв були дуже молодими, часто до 20-ти років. До того ж серед них були представники усіх національностей та усіх рас. Приблизно 25% ковбоїв було афроамериканцями, дуже багато було з Латинської Америки, та найкращими ковбоями вважались індіанці. Тяжка праця, часто пов'язана з травмами, багатомісячні перегони худоби з пасовиськ до ринків, робили кар'єру ковбоїв короткою. Після її завершення найвдаліші ставали власниками ранчо, інші ж перетворювались на кухарів та підсобних робітників.
Найважчими були перегони. Перегін стада, яке могло налічувати до двох тисяч голів, з Техасу до Монтани міг тривати довгі шість місяців. Команда ковбоїв складалась з 12-15 чоловік, включаючи головного на перегоні, конюха та повара. Вони фактично жили у сідлах, праця була надзвичайно важкою, а її супутниками були пил, голод, спрага та постійна небезпека - худоба яка могла раптом запанікувати й кудись кинутись, бандити, індіанці, грози..
Головний ковбой отримував 100 доларів у місяць і він був відповідальним за все: визначав де треба зупинитись на ночівлю, домовлявся з місцевим населенням, якщо шлях пролягав через чиїсь землі, слідкував за ковбоями та за тим, щоб під час подорожі худоба не схудла.
Конюх найчастіше був наймолодшим членом команди й отримував лише 25 доларів на місяць.
Кухар отримував 50 доларів. Він не лише готував, а ще і був відповідальним за все ковбойське приладдя та майно, а також лікував поранених чи травмованих. Зранку кухар готував усім запашну ковбойську каву на багатті. Цю традицію і досі продовжують на ранчо. Тож і нам дісталось трохи кави. Вона не дуже смачна, але пити можна:) Пахне димком і степом:)
На цьому ми і завершили наш візит. Було дуже цікаво.
Немає коментарів:
Дописати коментар