Третій, останній день у парку, ми вирішили присвятити довгій і складній прогулянці до льодовика. На жаль, погода задачу нам вирішила не полегшувати. Хоча це ще з якого боку подивитись, після того як ми поїхали, там взагалі снігопади почались, тож можна сказати нам дуже пощастило:)
Зранку було холодно і місцями мокро, але через те, що наступного дня нам треба було їхати далі, ми вирішили не вередувати й отримувати задоволення від того що є. Цього дня наша дорога лежала в частину парку, яка називається Мені Глейшир (Many Glacier) на північному сході парку, майже на кордоні з Канадою.
В цій частині дуже багато озер - озеро Джозефін(Lake Josephine), озерно Гріннелл (Grinnell Lake), озеро Шербурн (Lake Sherburne), озеро Свіфткарент (Swiftcurrent Lake). Всі вони дуже гарні. Ще, як видно з назви, яка з англійської перекладається як "багато льодовиків", їх тут теж багато. Правда йти до них треба три дні полем, чотири дні лісом, і потім ще день в гору лізти. Ну я перебільшую звісно, але стежки до них не короткі й не легкі.
Ми вибирали між стежкою до озера Айсберг (Iceberg Lake) довжиною майже десять миль і складністю 12.25 та стежкою до льодовика Гріннелл(Grinnell Glacier) довжиною у вісім миль і складністю 11 Для порівняння найскладніша стежка в парку має складність 20, і, за особистим відчуттям, все що більше складності рівня 7-8 перестає бути простою прогулянкою і вимагає деякої фізичної підготовки. Складність стежки залежить від набору висоти, довжини та інших параметрів.
Доля все вирішила за нас, стежку до озера Айсберг закрили для туристів через ведмедів. Тож ми пішли до льодовика. Пряма дорога до нього теж була перекрита, з тієї ж самої причини.
Тож до 8 миль додалось ще парочку. Пізніше ми дізнались що від готелю можна було на катері приїхати аж до протилежної сторони озера і не місити цілу годину болото у лісі, а відразу почати дертись на гору, але то вже було потім. Покрикуючи, і голосно плескаючи в долоні, щоб повідомити про себе всім жителям лісу ми брели через густі кущі й натрапили на лося. Точніше лосиху, що, я вважаю було моральною компенсацію за довгу дорогу. Ведмедів в кущах ми не знайшли, що теж добре.
Нарешті почався підйом вгору, досить крутий, але на щастя недовгий. Якби так було всю дорогу я б розвернулась би після милі. Чим вище ми піднімались тим більше перехоплювало дух - від краєвидів та від того, що ми йшли, йшли, а кінця і краю цій стежці не було. Нарешті ми дійшли до оглядового майданчика озера Гріннелл, такого неймовірного кольору, що аж не вірилось що воно справжнє.
Крім того вийшло сонечко, що своїми яскравими променями ще більше підкреслювало драматичні чорні хмари, блискучий сніг на вершинах та зелені ялинки.
Дійшовши до озера ми усвідомили, що це ще й половину шляху не пройшли і почали задумуватись чи варто йти далі. Сніг у правому верхньому кутку на фото зверху і є льодовик, до якого зовсім неблизько. Та попри сумніви ми продовжили піднімаючись, весь час одне одному вказуючи на людей далеко-далеко попереду, і розуміючи що нам туди і ще далі... Думки про те, що цей підйом трохи затягується нас не покидали, та ми продовжували йти до мети. Нарешті - останній поворот, ще 30-45 хвилин ходу і ось він - льодовик!
Але тут погода вирішила, що нам було занадто легко - подув холодний вітер, знову пішов дощ. Це нас спочатку не турбувало - взуття і куртка водонепроникні, шапочки ми вділи... Аж тут ми повернули за ріг. Тієї ж миті скажений вітер почав жбурляти гострим, мокрим снігом прямо в лице, дощ полив як з відра. Та це теж можна було б пережити, аби не джинси... Про водонепроникні штани ми якось не подумали.
А джинси, які ми одягли замість легеньких спортивних штанів, щоб не змерзнути, через п'ять хвилин стали мокрими, важкими, дуже неприємними і холодними. Подумавши, що півгодини як мінімум треба ще йти туди, півгодини - назад в таких умовах ми прийняли дуже складне рішення - розвертатись. Вирішили що ось він льодовик - зовсім поруч.
Можна рахувати що ми його бачили:) Не варто і казати про те, що як тільки ми відійшли трохи від вершини знову вийшло сонечко.
Ми трохи засмустились з цього приводу, але дивлячись на чорну хмару, що нависла над вершиною гори, все ж таки були раді, що ми зараз не там:) Так що до льодовика ми доторкнемось наступного разу:) Коли в нас буде все необхідне для того, щоб було сухо і комфортно:)
Вже коли ми майже зовсім спустились з гори нам якийсь хлопчина сказав що прямо недалеко від нас бачив ведмедів, але нам їх побачити не вдалось. На жаль, чи на щастя :)
Назад на катері ми не їхали, вирішили що так не чесно, катер тільки для тих, хто добрів:)
Тож пішли знову через ліс до "офіційного" готелю цієї частини парку - готелю Мені Глейшир (Many Glacier). Вертались ми тією ж дорогою, що йшли туди, але все одно не могли зупинитись захоплюватись навколишньою красою.
Вже вечоріло, тож ми сказали парку "До побачення" і поїхали досліджувати Монтану за межами парку.
Немає коментарів:
Дописати коментар