Прогноз погоди на наступний день нашого візиту до Національного парку Глейшир були невтішними - обіцяли дощ та холод. Тож ми звернулись до гугла з питанням "Що робити у парку, коли йде дощ?". Відповідь була - тим же чим і у сонячну погоду - хайкати і насолоджуватись краєвидами:) Тож ми вдягнули теплі курточки, зверху водостійкі плащі, натягли на ноги наші водостійкі чоботи для хайкання і поїхали вивчати східну сторону парку, в якій в цей день обіцяли трохи кращу погоду - дощ з перервами замість безперервного дощу:)
Східна частина парку складається з трьох регіонів - долини Сент-Мері(St. Mary Valley), району Ту Медісин(Two Medicine) та Мені Глейшрир (Many Glacier).
Мені Глейшир (Many Glacier) з довгими складними хайками у нас був запланований на наступний день тож другого дня ми вирішили особливо не втомлюватись, кататись на машині і ходити короткими стежками районів Сент-Мері і Ту Медісин.
Західна частина парку в наші часи є найбільш популярною, але так було не завжди. До моменту як побудували
"Дорогу-що-веде-до-сонця" (Going-to-the-Sun Road) майже всі відвідувачі потрапляли в парк залізною дорогою. Вони прибували до міста Іст Глейшир Парк Вілледж(East Glacier Park Village), зупинялись у готелі Глейшир Парк Лодж (Glacier Park Lodge) на ніч, а зранку на конях вирушали до парку. Там вони або залишались на кілька днів у невеличких котеджах чи в наметах, чи повертались назад до готелю.
Зараз же і місто Іст Глейшир Парк Вілледж і регіон Ту Медісин є найспокійнішими і найбільш безлюдними з усіх частин парку. Тому всім кому хочеться втекти подалі від людей радять зайнятись вивченням саме цього регіону. Тим паче, що по красі він аж нітрохи не поступається розкрученим і популярним місцям західної частини.
Іст Глейшир Парк Вілледж явно знало кращі часи, виглядає місто трохи пошарпаним та застряглим у минулому, та це тільки надає йому шарму. Хоч в основному тут теж все орієнтоване на туристів, але видно що їх тут небагато. Простенькі кафешки, декор з 60-х, мало сувенірних магазинів. Ми трохи побродили по місту, шукаючи де б нам поїсти та ознайомлюючись з історією.
Ту Медісин для місцевих індіанців племені Блекфіт були завжди найбільш сакральними місцями. Тут вони проводили обряди, очищались та лікувались. Гори, ріки, струмки, долини та озера названі або індіанцями або на честь їхніх видатних діячів. Так водоспад Раннінг Ігл (Running Eagle Falls), до якого ми вирушили, був названий на честь лідера Блекфіт жінки-воїна Пітамакан(Pitamakan), що англійською буде - Running Eagle, а в перекладі на українську - "Орел, що біжить". Цей водоспад має цікаву особливість, весною, коли тануть сніги, він тече не з середини скелі, а зверху, і стає вдвічі вищим.
Після водоспаду ми поїхали до озера та туристичного центру-магазину-кафе. Хотілось попити чогось гаряченького після прогулянки під прохолодним, нудним дощиком та розвідати куди б ще піти, щоб нам було гарно:). Біля центру ми знайшли рейнджера, яка якраз збирала групу на тур.
Планів, крім того що подивитись все що встигнемо, у нас особливих не було, а про тури з рейнджерами ми чули багато хороших відгуків, тож ми вирішили приєднатись. Рейнджер повела нас до ще одного водоспаду, який називається Астер (Aster Falls).
По дорозі вона розповідала про ліс, озера, ставки та рослини, але, чесно кажучи, було не дуже цікаво, до того ж пересувались ми дуже повільно. Тож в якийсь момент ми вирішили що ну цю програму і рейнджера, і що ми підемо далі самі, бо так ми нікуди не дійдемо.
Стежка, що веде до водоспаду - краща ніж сам водоспад:) Вона проходить вздовж озера Ту Медісин та поруч з бобровими ставками. Кажуть, що цю місцину дуже полюбляють лосі, але ми жодного не бачили.
Бобри, які утворили тут цілу екосистему і справжнє боброве царство, майстри своєї справи. Вони настільки добре і розумно будують свої греблі, що навіть коли навколо засуха, їх водойми ніколи не висихають.
Намилувавшись водоспадами й озерами ми пішли назад. Погода змінювалась майже кожної хвилини, тож краєвиди були надзвичайно драматичними - тут тобі залиті сонцем неймовірно сині озера, тут тобі гори на фоні чорних грозових хмар, а тут веселка що розкинулась від краю до краю... Ми таких великих та яскравих веселок ще ніколи не бачили.
Після Ту Медісин ми вирішили їхати досліджувати долину Сент-Мері та проїхатись по "Дорозі-що-веде-до-сонця" з іншого боку.
На жаль, план вдався лише наполовину. Долину ми подивились, до озера Сент-Мері з'їздили і навіть знайшли місце фото якого давно стоїть у мене на десктопі.
Правда на тому фото цей острівець і озеро залиті сонцем, а у реальному житті вони виявились залиті дощем:) Не склалось і з дорогою - як тільки ми рушили по ній на захід полив такий дощ, що ми вирішили розвертатись, бо все одно шансів побачити щось не було - попереду, скільки око сягало, були одні лише хмари і дощ.
Попри вибрики погоди нам все одно сподобалось і вдалось побачили навіть більше ніж планувалось. Так що дощ - це не привід відмовлятись від запланованих походів та єднання з природою:)
Немає коментарів:
Дописати коментар