Одним з обов'язкових пунктів в списку "що подивитись" кожного відвідувача парку Глейшир є "Дорога-що-веде-до-сонця". Вона проходить майже через увесь парк і її часто називають найгарнішою дорогою Америки. Тут можна, звісно, посперечатись, бо доріг з краєвидами, від яких захоплює дух, в кожному штаті як мінімум по одній.
Така поетична назва дороги пішла від однойменної гори, яку так назвали індіанці племені Блекфіт. Кажуть, що з цієї гори спустився Дух, який навчив індіанців полювати, і, зробивши свою справу, він пішов додому - до сонця по цій горі. Також існує альтернативна версія, що цю легенду вигадали перші європейські мандрівники, які дістались до цієї краси.
"Дорога-що-веде-до-сонця" зазвичай закрита з середини жовтня до червня(у 2011 році її відкрили аж 13-го липня), тому що в цей час вона засипана снігом, якого там дуже, дуже багато. За зиму може насипати до двадцяти чотирьох метрів. Щоб почистити дорогу від сніжних завалів, навіть використовуючи найпотужніше обладнання, яке може прибирати 4000 тонн снігу за годину, треба до десяти тижнів. За один день роботи найкращі снігоочисники можуть прибрати сніг лише зі ста п'ятдесяти метрів дороги. Зважаючи на таку кількість опадів та часті лавини тут на деяких частинах дороги навіть не встановлюють відбійники - все одно знесе снігом.
Дорога петляє горами, піднімаючись вище, і вище, і вище, аж до висоти 2026 метрів. Будували її 11 років, з 1921 року по 1932-й. Її довжина всього 80 кілометрів, але щоб їх подолати треба як мінімум години три: обмеження швидкості і постійні зупинки, щоб подивитись-насолодитись-сфотографувати. Навіть у місцях де можна їхати трохи швидше цього робити не хочеться - бо навкруги дуже гарно.
Дорога вузька і дуже звивиста, з багатьма крутими поворотами, тож крім обмежень швидкості на ній ще існують обмеження на розміри машин, яким дозволяється тут їздити - максимум 6,5 метрів в довжину і 2,5 метри в ширину.
В перший день Дорогою-що-веде-до-сонця ми проїхали лише до половини - нашою метою був перевал Логан, з якого починається найкрасивіша стежка парку - Хідден Лейк Оверлук (Hidden Lake Overlook Trail).
Попри те що вже вечоріло ми вирішили швиденько пробігтись нею. Вона на перший погляд здається дуже легкою, тому що її видима частина вкрита дерев'яним настилом, але насправді вона відноситься до середніх по складності, бо швидко набирає висоту.
Ми йшли собі нікого не чіпаючи і періодично покрикуючи, щоб злякати ведмедів, аж тут "з темного лісу, з зеленого бору" прямо на нас вийшло двоє.
М'язистих і накачаних, дуже білих козлів. Вони на нас особливо не зважали і йшли своїми справами по стежці. Тож нам довелось деякий час брести за ними, бо рейнджери сказали до козлів близько не підходити і не нариватись на їх гострі ріжки.
Тільки ми розпрощались з козлами аж тут побачили білку, що жувала траву на узбіччі. Я почала її фотографувати, присіла, трохи повіддаль, щоб не заважати і не злякати. Але білка, помітивши націлену на неї камеру, стала на задні лапки й повернулась до мене мордочкою, при цьому дожовуючи травинку. Вона зовсім не боялась і явно позувала та насолоджувалась хвилькою слави. Було дуже смішно.
Нарешті ми дійшли до оглядового майданчику, стежка йде далі, до озера, але в нас не було вже часу. Тож ми милувались озером здалеку.
Дорогою назад ніякої живності ми не зустріли, хоча якийсь дядько стверджував що бачив ведмедів і навіть показував кудись вдалечину пальцем. Ми думаємо що йому привиділось:), бо як ми не вглядались бачили лише каміння.
Вже темніло, тож ми вирішили, що краще їхати в готель, оскільки "Дорога-що-веде-до-сонця" після заходу цього самого сонця стає не дуже приємною - темінь, круті повороти, відсутні відбійники та каміння на дорозі не найприємніші умови для водіння.
Немає коментарів:
Дописати коментар