Національний Парк Глейшир(Glacier National Park), який часто називають Короною Континенту(Crown of the Continent), був головною метою цієї поїздки. Чотири тисячі квадратних кілометрів гір, сто тридцять кришталево чистих озер, більше тисячі різновидів рослин, сотні різновидів звірів і більше тисячі кілометрів стежок для хайкінгу. Є де розгулятись і на що подивитись.
Ми вирішили цього разу, що за рік ми буваємо у багатьох національних парках, тож є сенс придбати
річний абонемент, в нього входять усі національні парки, монументи та пам'ятки(більше 2000 по усім штатам). Цей абонемент нам окупився в одну поїздку та виявився дуже зручним у використанні. Також він дуже згодився , коли ми приїхали до парку-міста-привиду, але про це не сьогодні.
Як завжди ми почали наше дослідження парку у туристичному центрі. Перше, що впадало в очі, це наполегливі поради всюди брати з собою аерозоль для відлякування ведмедів. Тому порадившись ми вирішили його придбати і чесно проносили його з собою усю подорож. На жаль, ми ведмедів взагалі не побачили, і, на щастя, аерозоль використовувати не довелось. Перед від'їздом додому ми його подарували одному з рейнджерів у Йеллоустоун, бо в літак нас би з ним не пустили, а багаж ми не здаємо (я, до речі, не впевнена, що і в багаж його можна)
Також ми вирішили прослухати півгодинну лекцію, як залишитись живим і неушкодженим після зустрічі зі звірами, та як користуватись антиведмежою пшикалкою, щоб собі не нашкодити.
У парку водяться чорні ведмеді та грізлі, вовки, пуми, лосі, горні козли та барани. Занадто близьке знайомство з ними може мати неприємні наслідки. Взагалі, головне правило при зустрічі з дикою природою - не чіпай їх і вони не чіпатимуть тебе, але краще таких зустрічей на близьких відстанях уникати. Тож коли йдеш якою-небудь лісовою стежкою треба плескати в долоні, співати пісень, розмовляти чи просто покрикувати періодично "Гей, ведмедю!", щоб не наскочити на кого-небудь зненацька та не налякати.
Якщо вже несподівана зустріч з ведмедиком трапилась варто тихенько задкувати й усім своїм виглядом показувати, що ніяких поганих намірів ти не маєш. Коли ж ведмідь все ж таки атакував є кілька варіантів. Якщо він напав бо злякався і захищає себе чи ведмежат, треба падати на землю животом вниз, прикривати голову руками й прикидатись мертвим. Якщо ж ведмідь нападає бо ти йому чимось просто не сподобався - треба активно відбиватись. При наявності аерозолю у обох випадках - треба бризкати. Рейнджер продемонструвала нам як це зробити використавши порожню пляшку, але виявилось що пляшка не дуже порожня, там ще залишилось трохи, так що кашляли всі навколо.
Єдина тварина від якої варто тікати, якщо вона на тебе напала - це лось. Бігти варто зигзагами й намагатись заховатись за деревом чи за каменем, бо у лосів маленький кут зору.
Від всіх інших тікати не варто - все одно наздоженуть.
У парку можна їздити на своїй машині, але стоянки досить маленькі, тож краще скористатись безкоштовним автобусом. Після такої лекції ми вирішили що з нього і виходити не будемо.
Настав час відправлятись у наш перший похід по парку. Ми обрали для цього легку стежку до озера Аваланч (Avalanche Lake). Ця доріжка досить популярна і на ній немало людей, але в принципі нас це влаштовувало - чим більше людей, тим менше ведмедів. Хоча рейнджер сказала, що кількість людей на стежці нічого не означає:) Стежка ця середньої складності, її довжина в одну сторону - три з половиною кілометри.
Майже на початку стежка підходить до струмка Аваланч, дуже гарного, прозорого та холодного.
Менші струмки багато разів перетинають стежку, біля одного з них ми зустріли змію, чи вужа. Я не дуже розбираюсь в них.
Після досить довгої прогулянки лісом ми нарешті дійшли до озера. Оточене з усіх сторін горами з яких стікають бурхливі, вкриті численними водоспадами гірські струмки, неймовірного блакитного кольору, воно варто і довшої прогулянки.
Найвища гора біля озера - гора Берхет (Bearhat Mountain) висотою 2650 метрів, трохи менша - Літл Меттерхорн(Little Matterhorn) - висотою всього 2400 метрів. Ми помочили руки у холодній, але дуже чистій воді, трохи прогулялись по узбережжю, щоб подалі від людей і побільше находитись та й пішли собі назад.
Ми вирішили, що треба забирати машину і починати самостійні подорожі по парку. Автобус це звісно зручно, але дуже обмежує швидкість і свободу пересування.
Тож ми повернулись до туристичного центру, взяли машину і відправились до озера МакДональд(Lake McDonald) - найбільшого озера у парку.
Його ширина - півтори кілометра, довжина - шістнадцять. Утворилось воно завдяки руху льодовика та ерозії. Знову ж таки - озеро дуже чисте і дуже гарне.
Ми зупинились біля нього пару разів ненадовго, бо вже вечоріло, а ми ще хотіли встигнути проїхатись по наймальовничішій дорозі парку та пройтись ще однією стежкою, та про це в наступний раз.
Немає коментарів:
Дописати коментар