Лоуелл, Массачусетс: індустріальна революція та місце народження боротьби за права жінок.

Коли я жила в Нью-Хемпшері, я сто разів проїжджала повз місто Лоуелл, Массачусетс (Lowell, Massachusetts) і ніколи там не зупинялась. Один лише раз, після того як я вже переїхала до Нью-Джерсі, я відвідала Музей текстилю, розташований у цьому місті. Музей був дуже цікавий, але на жаль у 2016 він закрився. Та в Лоуеллі все одно, як виявилось, є що подивитись. Настільки багато, що ми плануємо туди ще влітку заїхати якось.

Місто було засноване у 1820 році саме для того, щоб воно стало центром текстильної промисловості. Місце для міста обрали біля порогів річки Меррімек(Merrimack), з планом використати силу води, для того щоб вона приводила у рух ткацькі верстати.

Засновники Лоуелла, працівники компанії Boston Manufacturing, Натан Епплтон(Nathan Appleton) і Патрік Трейсі Джексон(Patrick Tracy Jackson) назвали місто щоб вшанувати пам'ять їх лідера Франсіса Кабота Лоуелла (Francis Cabot Lowell).

Саме завдяки Лоуеллу у США з'явилися ткацькі верстати. Британія в ті часи була лідером текстильної промисловості завдяки передовим технологіям, але вона не хотіла ділитись ними ні з ким, тож навіть існував закон, що забороняв експорт верстатів з країни. Лоуелл відвідав Британію у 1810 році з однією єдиною метою вивідати секрети. Він не робив спроб контрабандою вивезти верстат, чи вкрасти креслення, він просто запам'ятав конструкцію верстатів і по поверненню в США — побудував копію. В наші часи це називається промисловим шпіонажем. Лоуелл заснував Boston Manufacturing у 1813 році й побудував першу фабрику у Валтхем, Массаччусетс. На цій фабриці вперше використовувались механізовані верстати. Фабрика була настільки успішною, що скоро треба було відкривати нову, а потім ще одну, і ще одну. Для нової фабрики обрали місце біля водоспаду Потукет (Pawtucket Falls). Тут було побудовано канал і навколо нього, як гриби після дощу, стали виростати текстильні фабрики й фабрики з виготовлення пороху, використовуючи воду як головне джерело енергії.

Скоро каналу стало не вистачати, тому було побудовано ще кілька каналів, що дозволило додати ще більше фабрик, які потребували все більше і більше працівників. Лише за десять років кількість населення міста виросла в 7 разів, з двох половиною тисяч до 18 тисяч.

У 1850-х роках у Лоуеллі знаходився найбільший індустріальний комплекс у країні. На його текстильних фабриках працювали тисячі жінок та дівчат. Вони були дочками місцевих фермерів, віком від 15 до 35 років і складали приблизно три четверті робочої сили у місті.

Для них будували спеціальні гуртожитки біля фабрик, один з яких зараз перетворено на музей і ми мали змогу подивитись як їм жилось. Така концентрація жінок, що працюють, мала два побічних ефекти. По-перше, хоч платили жінкам удвічі менше ніж чоловікам, у них вперше в історії з'явилися власні гроші якими вони могли повністю розпоряджатись. Жінка вперше стала самостійною і економічно незалежною. По-друге, в Лоуелл виникла купа магазинів, орієнтованих на жіночу половину людства, тож це дало старт цілим великим галузям економіки.

Робота на фабриках була важкою, дванадцятигодинні зміни у вологому, повному пилу приміщенні, під голосне стукотіння верстатів, досить висока оплата за квартиру, відірваність від дому, але жінки могли тепер самі вирішувати де працювати, де жити і куди витрачати гроші. Саме в Лоуелл відбулись перші очолені й організовані жінками страйки за кращі умови роботи та однакову з чоловіками оплату праці(проблема яка не вирішена і 150 років потому). Тут була створена перша жіноча профспілка, тут жінки почали випускати газету орієнтовану на жінок, тут зародився фемінізм.

Та і на цьому вплив Лоуелл на те, як виглядає сучасна Америка не закінчився. Власники фабрик завжди шукали дешевшу робочу силу, і вони знайшли її, серед іммігрантів. Ірландці, які тисячами тікали від голоду, німці, французькі канадці, греки, португальці, литовці та шведи, євреї та поляки — всі вони жили поруч, на сусідніх вулицях. І хоч часто між різними етнічними групами виникали суперечки, все ж таки Лоуелл став одним з перших міст де всі нації змішувались і переймали одне в одного культуру та звичаї, формуючи теперішнього "американця". Нам же на згадку про ті часи дістались грецькі, португальські, ірландські ресторани. 

Але на зміну зростанню завжди приходить спад, і з появою парових двигунів, стало можливо розміщати фабрики не біля річок, а де це було доцільно. Текстильне виробництво поступово почало перебиратись на південь — ближче до місць де вирощували бавовну. Це почало відбуватись у 1920-х роках. Потім почалась Велика Депресія, тут і пояснювати нічого не треба. Місто трохи ожило завдяки Другій Світовій війні - тут виробляли форму, парашути та інший текстиль для військових потреб. Війна закінчилась і фабрики знову почали закриватись. В 60-х роках промисловість у місті майже вмерла.

Але вже через пару десятиріч місто знову почало відроджуватись — його центр було перетворено на історичний парк, який містить тур фабрикою Бутта (Boott Mills), тури по каналах, виставку про жінок, які працювали на фабриках і багато чого іншого. Фабрики почали перетворювати на квартири, організовувати різноманітні фестивалі й так далі.

В 90-роках Лоуелл став відомим як одне з найбільш кримінальних міст у країні, центром торгівлі наркотиками й осередком бандитизму. Не знаю як, але поліції міста вдалось справитись з цим, мабуть, можна коли хочеш, і зараз Лоуелл є безпечнішим ніж Бостон. Не знаю як там на околицях, але в центрі місто виглядає гарно.

Найбільше вражень у нас залишилось від відвідин фабрики Бутта. По-перше, її будівлі дуже гарні і реставровані, в них зараз знаходяться досить дорогі квартири. 

По-друге, ми взагалі не очікували, що замість стандартного музею і мертвих верстатів потрапимо в цех, де хоч і не всі, але деякі машини працюють і тчуть полотно. Це було дуже круто. Вироблені на цих верстатах рушники можна навіть придбати у магазинчику при музеї. 

Навіть невелика кількість верстатів створює дуже багато шуму, на вході до музею навіть видають вушні затички. Ми відмовились — хотілось не тільки бачити, а й чути. Не знаю як ті дівчата у позаминулому сторіччі проводили по дванадцять годин серед цього шуму. А було ж ще голосніше — всі верстати працювали. На другому поверсі фабрики-музею під ногами усе двигтить, тож якщо там раніше теж хтось працював, то вони мали подвійну насолоду, шум від верстатів і підлогу яка ходить ходуном.

І музеї і місто нам дуже сподобались. Плануємо навідатись туди ще влітку, щоб пройтись стежками біля каналів, та проїхатись каналами на човниках. Там ще є музей стьобаних ковдр (квілтів) на який у нас не вистачило часу та пару інших музеїв. Тож навіть під час наступного візиту нам буде чим зайнятись.