Музей рабства "Плантація Уітні" (Whitney Plantation, Wallace, LA)

Цю плантацію треба завжди відвідувати останньою. В нас так вийшло випадково, але це й добре. До цього ми бачили шикарні будинки, сади, слухали історії про те як прийшла Громадянська війна і це все закінчилось, співчували і переживали тим, чії будинки були розграбовані а життя зруйноване. Просто тури всі основані на історії життя власників маєтків. На плантації Уітні нам показали іншу точки зору. Точку зору людей, які працювали зранку до ночі, жили в нелюдських умовах, які своїм потом і кров'ю оплачували всю ту розкіш, а самі жили впроголодь, над якими знущались і яких катували за найменшу провину. Після плантації Уітні на ці всі маєтки, як і на їх власників, дивишся якось зовсім іншими очима.

Музей "Плантація Уітні" зовсім новий, його відкрили тільки у 2014 році і, незважаючи на всі "місяці афроамериканської культури", боротьбу з расизмом і так далі, це один з небагатьох музеїв в США, який цілком і повністю присвячений рабству. Ми бували в інших музеях де ця ж тема була основним мотивом, але якось там розказували більш про економічну складову рабства, історичні події та абстрактні факти. На плантації Уітні історія рабства в першу чергу показана очима самих рабів, конкретних людей, яким довелось це пережити. Більшість експозиції це спогади, і, навіть від найкращих історій, волосся стає дибки.

Спочатку тур проводився для нас двох, але на щастя прийшли ще люди. На щастя, бо це якось покращувало гнітюче враження, та розпилювало увагу екскурсовода.

Почнемо зі стандартної інформації. Засновник плантації емігрант з Німеччини Амбройз Гейдел(Ambroise Heidel) купив ці землі у 1752 році. Займався він вирощуванням індиго і досить успішно. Його син, Джин Гейдел (Jean Jacques Haydel) перетворив плантацію на цукрову у 1800-х роках. Гейдели володіли цими землями аж до 1867 року, коли плантацію було продано Гаррі Уітні(Harry Whitney).

В 1946 плантацію продали Альфреду Мейсону Барну(Alfred Mason Barnes). В 1970-х роках вона почала занепадати. Вирощування тростини і рису не приносило великих прибутків, будинок та інші будівлі важко було утримувати в порядку, тож вони почали руйнуватись. Плантація була у такому стані, що навіть були плани зрівняти все з землею.

В 1990 плантацію купила корпорація Формоза(Formosa Chemicals and Fiber Corporation), яка мала план побудувати тут найбільшу в світі фабрику з виробницвта штучного шовку. Ці плани викликали хвилю обурення у місцевих жителів та активістів: по-перше -ніхто не хотів мати шкідливе виробництво під боком. По-друге, треба було зберегти історичні пам'ятки. Врешті-решт Формоза вирішили, що перетворять плантацію Уітні на музей. Згодом Формоза взагалі позбулась маєтку.

У 1930 році Президент Франклін Рузвельт, створив Управління суспільних робіт (Works Progress Administration), яке мало дати роботу більш ніж мільйону американців.. Однією з програм нової адміністрації була культурно-історична ініціатива "Федеральний проект письменників". Людей, яких найняли працювати над цим проектом, послали по всій Америці, щоб вони записали історії і спогади пересічних американців, зокрема колишніх рабів. Під час емансипації більшість з них ще була дітьми, тож в результаті було отримано серію спогадів, яку б можна було б назвати "Рабство очима дітей”, що вже само по собі звучить страшно.
Вражений цими розповідями скульптор Вудро Неш (Woodrow Nash) створив композицію, яку він назвав “Діти Уітні”. До неї входять багато реалістичних скульптур дітей, які стоять всюди і слідкують своїми порожніми зіницями за всіма. Створюється дуже неприємне враження, особливо на фоні всіх цих історій.

Особливо багато “дітей” у церкві, з якої починається тур. Раніше ця церква стояла в місті Пауліна, неподалік від плантації. Її побудували відразу після Громадянської війни, у  1868 році, і багато років підряд вона була єдиною церквою для афроамериканців і колишніх рабів. У 1999 в Пауліні побудували нову, кращу церкву, а цю вирішили помістити в музей.

Далі - меморіал присвячений 107 тисячам людей, які були рабами в Луїзіані і записані в "Базу даних рабів Луїзіани", яку створила Гвендолин Мідло Холл. Вона була громадським активістом і борцем за права людини (а також однією з ключових фігур комуністичної партії у США). Протягом свого життя вона збирала інформацію про рабів, допомагала афроамериканцям боротись проти ККК і за рівні права.

Стіни цього меморіалу вкриті уривками з спогадів записаних працівниками "Федерального проекта письменників" і читати їх дуже важко.
Далі - хатинки рабів. Ці будиночки не з цієї плантації, їх збирали по всій Луїзіані, хатинки що стояли тут були зруйновані власниками плантації у 1970 роках.

Тут ми походили пороздивлялись і послухали екскурсовода про повсякденне життя мешканців цих халупок.

Останній меморіал - Поле Ангелів, в його центрі - ангел, який несе немовля на руках до раю(скульптура Рода Морхеда(Rod Moorhead)). Меморіал присвячений двом тисячам двомстам дітям-рабам, які померли у віці до трьох років (тут і вище всі цифри, це лише ті випадки, які були задокументовані, скільки ж таких випадків було взагалі ніхто не знає). Тільки на цій плантації  у 1823-1863 роках померло 39 дітей (дожило до п'ятирічного віку - 6). Імена цих дітей та спогади тих кому вдалось вижити викарбувані на граніті.

Завершує тур - огляд будинку, на який вже дивитись зовсім не хотілось. Після туру гід запропонувала нам ще погуляти по плантації, але на той момент ми вже настільки були вражені, що вже не було сил цього виносити. Тож ми пішли.
Музей і плантація варті візиту, там дуже багато інформації. Він вражаючий, але вражаючий дуже неприємно, заставляє задуматись про речі, про які раніше не задумувались.