Кожен раз, коли ми вирушаємо у подорож і плануємо відвідати місто-привид чи національний парк, нам в голову приходить розумна думка, що треба взяти в оренду джип, а не маленький седан. Але кожного - кожнісінького разу ми думаємо, що цього разу ніяких грунтівок, лісових доріг чи повного бездоріжжя у плані подорожі немає, про всі дороги ми почитали, що там можна звичайною машиною проїхати, тож джип брати не будемо. Не варто й зазначати, що кожного разу ми таки потрапляємо на якусь дорогу, на яку будь-хто, хто має здоровий глузд поїде тільки у позашляховику. Коли ми дуже хочемо щось побачити то нас нічим не зупинити, ані погодою, ані бездоріжжям, тож ми їдемо цими жахливими дорогами, матюкаючись та розказуючи одне одному, що от наступного разу точно джип візьмемо. Монтана у цьому сенсі не стала виключенням.
Надумали ми відвідати
місто-привид Гарнет, ще одне шахтарське поселення, яке на диво добре збереглось. Звісно, перед поїздкою ми перевірили, що до міста веде хоч і не асфальтована, але пристойна рівна дорога, вкрита гравієм, тож були абсолютно спокійні та впевнені в своїх силах. Але не врахували ми одну обставину: Гарнет знаходиться між двома дорогами, до однієї з них веде та сама дорога яку ми бачили в описі, до іншої - гірська дорога, вкрита гострим камінням та ямами, по якій їздять вантажівки до шахти неподалік. Вгадайте з двох раз, яку саме ми обрали. На сайті про цю чудо-дорогу було написано лише те, що туди не рекомендують їхати автобусам, будинкам на колесах та іншим великим неповоротким машинам. Ну у нас же невелика машина, правда? Проїдемо, чого ні. Відразу зазначу, що це була найскладніша поїздка у моєму житті, а здатись і помінятись я відмовлялась з причин природної впертості. Машина у нас була гарна, Dodge Charger, для швидкісних трасс - те що треба, для лісової гірської дороги...
Спочатку все було не так погано, звичайнісінька добре накатана грунтівка, якесь напівзакинуте місто, тиша, природа, густий ліс.. Але з кожним метром дорога ставала все гіршою і гіршою, ями глибшали, горби росли, дорога йшла в гору, і все більше і більше на ній було каменюк (не гравію, а саме каменюк). Нарешті ми приїхали до місця, де дорога розгалужувалась. Те що однією з них ми не проїдемо було очевидно навіть нам, друга (у порівнянні з першою) виглядала краще. Був ще звісно варіант розвернутись, але він серйозно не розглядався. Тут я побачила пікапчик, що виїхав з дороги, яка виглядала трохи краще. Водій, побачивши явно немісцевих дурників, які поперлись в ліс і гори на напівспортивній машині, зупинився. "Чи проїдемо ми на цій машині по такій дорозі до Гарнету?", - запитала я. Хлопець подивився на нас, подивився на одну з доріг, потім на іншу, потім знову на нас, подумав, що ми явно не при пам'яті й сказав: "Ну по тій що веде в гору - точно ні, а по цій", - він махнув рукою на іншу, - "повинні", - в його очах читався сумнів, - "Там правда вантажівки з шахти їздять, але я сьогодні їх не бачив". Ми подякували, подивились одне на одного, і.. рушили вперед.
Якщо до того, я думала, що ми їдемо поганою дорогою, то я помилялась. Тепер дорога, по-перше, безперестанно звивалась і йшла вгору, по друге, була повністю вкрита гострим камінням, по-третє, була дуже вузькою, з одного боку гора, з іншого - дуже крутий схил. Якби нам на зустріч таки трапилась вантажівка, я не знаю як би ми там розминались. На щастя, хоч цього не сталось. Найбільше я боялась що щось станеться з машиною, бо мобільного зв'язку ніякого, навколо густий ліс і гори, і нам довелось би перти через ліс до траси, потім якось машину витягувати, стільки було б мороки. Та Додж витримав і не підвів. Витримали й ми, і, врешті решт, дістались місця призначення, з цілими шинами, але з трохи пошарпаними нервами. Зате у нас тепер є що згадати:)
Виявилось, що Гарнет це не просто закинуте місце, а офіційний парк, з туристичним центром і сувенірним магазином. Саме в магазині ми зустріли хлопця, який нам дорогу показував, виявляється він робітник парку. Побачивши нас він вигукнув "О! ви таки доїхали!". Не знаю, чого більше було в його голосі, здивування чи полегшення від того, що йому не треба буде шукати й витягувати з лісу цих дивних туристів.
Отже, тепер про місто. Гарнет(Garnet) було засновано у 1860 роках. Спочатку його назвали Мітчелом (Mitchell) і жило у ньому дуже мало людей. Все місто - з десяток будинків. А потім тут знайшли золото, тож кількість населення миттєво зросла до тисячі чоловік. Будинки росли як гриби після дощу, тринадцять салунів, три готелі, школа, кілька крамниць...
Та вже через 20 років все населення міста знову налічувало лише 150 чоловік. Все золото викопали, а більше в глухому лісі у горах робити було нічого. В 1912 тут сталась пожежа, яка знищила половину будівель і остаточно перетворила його на місто-привид.
У Гарнеті добре збереглись були готель Велс, салун, магазин та багато інших будівель.
Готель Веллс - найцікавіша будівля у місті. Його власник, містер Веллс, побудував його у 1897 році.
Готель був досить дорогим, гарним і сучасним. Багатші спали у гарно оздоблених кімнатах, а тим, хто не міг зняти окремий номер, пропонувалось місце на горищі, яке являло собою просто прямокутних намальований на підлозі.
На жаль, від шикарного інтер'єру та екстер'єру майже нічого не збереглось, вандали й природа зруйнували майстерно вирізьблене оздоблення, вітражі та інші прикраси. Попри це, готель зберіг шарм. Чомусь дуже легко уявити, яким він був у кращі часи.
Цікаво те, що місто від самого початку не будувалось "на сторіччя". Всі прекрасно розуміли, що місто приречене на забуття щойно закінчиться золото. Та доля дивна штука. Місто відродилось з забуття і стало відомою туристичною принадою.
Кожного року його відвідує в десятки разів більше туристів ніж воно налічувало жителів в найкращі часи. Цікаво і те, що побудовані абияк будівлі теж стоять. Про них піклуються звісно, але все одно.
Після відвідин міста ми ще вирішили прогулятись стежкою що веде до руїн шахти.
У лісі стояла така тиша, що навіть якось ніяково ставало, але навкруги було дуже-дуже гарно. Синє небо, вмиті дощем сосни.
У Гарнеті за бажання можна пожити, два будиночки здаються на зиму. В кожному з них є дров'яна пічка, газова плита, прості меблі, але нема ні води, ні електрики.
Ціна меншої кабінки - 30 доларів на добу, більшої - 40. Не впевнена, що я б хотіла тут ночувати, серед темного лісу і високого бору, без зв'язку, взимку, коли сюди можна дістатись лише снігоходами... Прямо сюжет для фільму жахів, а не відпочинок:) Попри все перераховане, право зупинитись у Гарнет розігрується у лотерею, настільки багато охочих.
Немає коментарів:
Дописати коментар