"Щиголь" Донни Тартт остаточно переконав мене в тому, що у мене з тими, хто видає Пулітцерівську премію, дуже різні смаки. Про роман "Щиголь" я чула багато, але перед тим як мені вдалось прочитати його, я ознайомилась з іншою книжкою Тартт - "Таємна історія". Книжка мені не сподобалась, і я довго сумнівалась чи треба давати письменниці другий шанс. Ну що ж - третього шансу точно не буде. "Щиголь" мені теж не сподобався, хоч він і набагато краще "Таємної історії".
Головний герой книги - Тео Декер. Він вижив у страшному теракті у якому загинула його мама. Теракт стався у музеї й Тео, вибираючись зі зруйнованого приміщення, прихопив з собою картину Карела Фабріціуса "Щиголь". Він не збирався її красти, тим паче залишати собі. Та коли хлопчина оговтався, він не зміг признатись, що саме він виніс шедевр з музею. Картина супроводжувала його все життя і стала його вірним супутником, найбільшою радістю, стресом і секретом.
Після трагедії Тео спочатку прихистили нормальні люди, сім'я його шкільного друга, але ідилія швидко закінчилась, коли хлопця забрав до себе батько. Батько і його нова дружина займались сумнівними махінаціями, зовсім не піклувались про Тео. Він же знайшов собі в друзі малолітнього алкоголіка Боріса і разом з ним пиячив та вживав наркотики.
Боріс у цій книзі - це окрема історія. Автору не хотілось додавати шаблонного стереотипного росіянина, тож вона вирішила, що якщо вона стандартного алкоголіка і бандюгу зробить українцем, то це все змінить. До речі, там не зовсім і зрозуміло, хто він таки є цей Боріс. Він начебто ще й поляк частково. Розмовляє він українською, російською і польською, але частота вживання цих мов змінюється з плином книги. Образ Боріса настільки затасканий, що аж огидно. Сам Боріс теж огидний, але якось неправдиво. Взагалі весь час під час читання книги хочеться кричати не вірю. Враження що читаєш якісь брудні фантазії автора які нічого спільного з життям не мають.
Тео врешті решт знову повертається до Нью-Йорку, де він народився і жив з матір'ю, та живе у знайомого антиквара, абсолютно чужої йому людини, яка не лише прихистила його і навчила всього що він знає, але і щиро піклувалась про хлопчика і полюбила його. Взагалі Тео у житті зустрічалось багато хороших людей, але якщо людина вирішила бути покидьком, то якими б людьми її не оточи, покидьком вона і залишиться. До того ж, ця людина знайде тисячу виправдовувань, чому доводиться таким бути, як це зробив Тео.
Головна проблема у творах Тартт для мене не те що романи дуже-дуже довгі й цілими розділами нічого не відбувається, не те що її героїв терпіти не можеш, і навіть не те що вона весь час показує життя з його найгіршої сторони, а те, що всьому цьому не віриш. Немає відчуття, що читаєш про реальних людей, ти дуже добре розумієш що вони лише вигадані персонажі й тому до них не прив'язуєшся, не співчуваєш їм, не радієш з ними.
Оцінка 4 з 10. Не рекомендую
Головний герой книги - Тео Декер. Він вижив у страшному теракті у якому загинула його мама. Теракт стався у музеї й Тео, вибираючись зі зруйнованого приміщення, прихопив з собою картину Карела Фабріціуса "Щиголь". Він не збирався її красти, тим паче залишати собі. Та коли хлопчина оговтався, він не зміг признатись, що саме він виніс шедевр з музею. Картина супроводжувала його все життя і стала його вірним супутником, найбільшою радістю, стресом і секретом.
Після трагедії Тео спочатку прихистили нормальні люди, сім'я його шкільного друга, але ідилія швидко закінчилась, коли хлопця забрав до себе батько. Батько і його нова дружина займались сумнівними махінаціями, зовсім не піклувались про Тео. Він же знайшов собі в друзі малолітнього алкоголіка Боріса і разом з ним пиячив та вживав наркотики.
Боріс у цій книзі - це окрема історія. Автору не хотілось додавати шаблонного стереотипного росіянина, тож вона вирішила, що якщо вона стандартного алкоголіка і бандюгу зробить українцем, то це все змінить. До речі, там не зовсім і зрозуміло, хто він таки є цей Боріс. Він начебто ще й поляк частково. Розмовляє він українською, російською і польською, але частота вживання цих мов змінюється з плином книги. Образ Боріса настільки затасканий, що аж огидно. Сам Боріс теж огидний, але якось неправдиво. Взагалі весь час під час читання книги хочеться кричати не вірю. Враження що читаєш якісь брудні фантазії автора які нічого спільного з життям не мають.
Тео врешті решт знову повертається до Нью-Йорку, де він народився і жив з матір'ю, та живе у знайомого антиквара, абсолютно чужої йому людини, яка не лише прихистила його і навчила всього що він знає, але і щиро піклувалась про хлопчика і полюбила його. Взагалі Тео у житті зустрічалось багато хороших людей, але якщо людина вирішила бути покидьком, то якими б людьми її не оточи, покидьком вона і залишиться. До того ж, ця людина знайде тисячу виправдовувань, чому доводиться таким бути, як це зробив Тео.
Головна проблема у творах Тартт для мене не те що романи дуже-дуже довгі й цілими розділами нічого не відбувається, не те що її героїв терпіти не можеш, і навіть не те що вона весь час показує життя з його найгіршої сторони, а те, що всьому цьому не віриш. Немає відчуття, що читаєш про реальних людей, ти дуже добре розумієш що вони лише вигадані персонажі й тому до них не прив'язуєшся, не співчуваєш їм, не радієш з ними.
Оцінка 4 з 10. Не рекомендую
Немає коментарів:
Дописати коментар