Національний монумент "Білі Піски"(White Sands National Monument)

Національний монумент "Білі Піски"(White Sands National Monument), власне став причиною, яка спонукала нас поїхати в Нью-Мексико. Білі піски, як не важко здогадатись з назви, це пустеля вкрита білосніжними дюнами, що виблискують на сонці, як великі кучугури солі чи цукру. Це одне з найбільших природних див не лише США, а й світу. Видовище просто неймовірне і нереальне — кілометри й кілометри абсолютно білих дюн, синє-синє небо, і гори на горизонті.

Білі піски сформувались під час Пермського періоду, коли теперішню пустелю вкривало мілке море. Море згодом зникло залишивши по собі великі родовища гіпсу, а тектонічна активність спричинила виникнення тут гірних кряжів Сан-Андрес і Сакраменто. Тисячоріччями дощі вимивали гіпс з гір, а вода приносила його у впадину, що утворилась на місці висохлого моря. Там вода випаровувалась і залишала на поверхні гіпс у його кристалічній формі, яка називається селеніт. Селенітові кристали були великими(до одного метру), але згодом, вода, вітер і час перетворили їх на пісок, який вітер розніс на кілометри навкруги. Так утворились білі дюни. Пейзаж тут увесь час змінюється, тому що вітер змушує дюни пересуватись і міняти форму.

На вході до парку і біля усіх стоянок — купа народу, але варто було відійти на кілька сотень метрів у глиб парку як ми залишились сам на сам з природою. 

Стежки у парку позначені великими червоними стовпчиками, без них загубитись було б дуже легко. Все виглядає однаковим. Також там дуже жарко, тому без великих запасів води та товстого шару сонцезахисного крему, віддалятись від машини особливо не рекомендується.

Гіпс добре розчиняється у воді, тож після дощів на поверхні багатьох дюн формується тонкий прошарок цементу. Такими дюнами легше ходити, бо не провалюєшся у пісок. 

Загалом же  прогулянка дюнами це не так і легко — вони досить круті, а йти важко, тож швидкість з якою долаєш відстань маленька. Це теж варто враховувати, перед тим як вирушати в дику далечінь. Ми пройшли десь зо дві милі, і цього було достатньо, щоб згоріти й втомитись. Зазвичай дві милі це для нас взагалі не відстань, але палюче сонце і пісок під ногами зробили свою справу.

Весь час поки ми бродили серед цукрових гір, ми не могли ними намилуватись. Здавалось би, що там такого — білий пісок, та це настільки гарно, що неможливо відвести очей. До речі, на деяких фото пісок виглядає жовтуватим, та в реальному житті ніякої жовтизни там і близько немає.

Інший цікавий факт — на відміну від звичайного піску, гіпс не перетворює сонячну енергію на тепло, тож навіть у найспекотніші дні пустелею можна спокійно гуляти босоніж. Що ми власне і зробили, бо так набагато зручніше, до того ж пісок навіть прохолодний, тож не так жарко.

Білі піски — одне з найкрасивіших місць, що я бачила у своєму житті. Можливо я просто люблю пустелі і степ :)